Червона пляма та чорна крапка посередині, наче «око Саурона»: історія бійців одного з батальйонів 17-ої славетної окремої танкової бригади імені Костянтина Пестушка з Кривого Рогу

Старший лейтенант Віталій, на псевдо «Кащей» командує взводом. Випадок, про який піде мова далі, він вважає своїм другим днем народження. Тоді підрозділ рухався невеликою колоною. А танк Віталія йшов майже у хвості. Замикаючим був бронеавтомобіль «Козак». 

«У той день в наш танк влучила ворожа протитанкова керована ракета. Я тоді дійсно побачив, як то кажуть, «око Саурона». Червона пляма, чорна крапка всередині та якийсь вихор позаду. Бачу його в триплекс, навіть подумати нічого не встигаю — таке враження, що летить прямо в тебе. Заряд був кумулятивний, влучив в гармату перед маскою, пропалив ствол. Довжина пробоїни була сантиметрів тридцять і ширина сантиметра два-три. І тут пішли прильоти нам у правий борт, «Козак», що йшов за нами, росіяни теж підбили. Він вибухнув так, що його башту відкинуло. Я кричу механіку-водію старшому сержанту Андрію в ТПП «Відкат, відкат!», але він не чує. В нас повний конвеєр, всі 22 постріли на місті, навідник встиг лише один постріл зробити, потім гармату заклинило. Танк заглух. Завести його Андрій зумів, але машина вже майже не слухалась. Якимось дивом вивели танк з-під обстрілу, сховалися в посадці. Танк горить, іскри сиплються, в навідника вже спина обпалена, я дав команду покинути машину, бо головне було врятувати людей», — згадує «Кащей». 

Навідник Олексій задихаючись від диму, відмахуючись від вогню, вистрибнув з башти. Загоряння виникло у моторно-трансмісійному відділенні, бойовий осередок заполонив дим. Тоді захисник думав лише про те, як швидше витягнути своїх. 

«Перше, що я побачив, що механік-водій старший сержант Андрій ніяк не може люк відкрити. Там, мабуть, шток люка зігнуло. Я ногами почав відбивати його, відбив і побачив, що механік вилізає з танка, ще й автомат з собою тягне, а я свій полишив. Ну, думаю, треба повернутися, забрати. Потім бачу — люк командира привалений великою важкою гілкою, Віталій теж не може вибратися. Відтягнув оцю дровеняку, бачу — командир вилізає. Відбігли з «механом» метрів двадцять, впали, чекаємо на командира, а нас криють вже по повній — над нами ворожа «пташка» зудить, а командира все немає… Нарешті з’являється — теж автомат не залишив», - говорить Олексій. 

Потім усі йшли близько 6 кілометрів посадкою пішки. Головне, за думкою хлопців, це злагодженість екіпажу. 

 «Так, довіряти один одному — дуже важливо. Одного разу я влетів у глибоку калюжу з брудом, триплекси заліпило багнюкою, нічого не бачу, але командир дуже чітко мені все казав — ліворуч, праворуч, прямо, яку передачу увімкнути. Вийшли, виконали завдання, потім я протер триплекси», - доповнив механік-водій Андрій. 

Нагадаємо, раніше ми публікували історію молодшого сержанта Сергія Сидоренка, який ремонтує підбиту техніку на позиціях.