«Якби мені, мамо, довелося – я б знову пішов би сюди»: Кривий Ріг провів в останню путь воїна Андрія Морозова

Андрію Морозову був 41 рік. У цивільному житті чоловік працював будівельником. Уже з малечку серед усіх, хто його знав, він був відомий своєю добротою. Як згадує давня подруга сім’ї Олександра: «На моїх очах він виріс, разом із моєю дочкою ходив в одну школу. Він був дуже добрим, доброзичливим. Його так виховали батьки, адже вони були дуже добрими людьми. Не було для нього чужого болю, він був дуже чуйною людиною. Ми пишаємось тим, що він пішов захищати Батьківщину і загинув так, у славі».

Ще у мирному житті Андрій отримав важку травму – роздроблену в лікті руку, яку він не міг повноцінно використовувати. Через це, він міг не йти до армії навіть в умовах військового стану. Але коли вороги почали своє криваве вторгнення, криворіжець просто не міг залишитися осторонь.

Уже на третій день, відстоявши велику чергу, Андрій потрапив до військкомату, але отримав тоді відмову. Чоловік був цілеспрямований та зосереджений на своїй меті – захистити Україну. Тому їздив по військкоматах в різних районах, звертався до різних добровольчих підрозділів та «Правого Сектору».

Останній відгукнувся, його прийняли та почали навчання. Як згодом скаже сам Андрій, їх там «підготували на 200%». Тому, коли уже в березні чоловік таки потрапив до лав армії, він уже був доволі досвідчений. 

Андрій став снайпером зенітно-артилерійського взводу роти вогневої підтримки військової частини А7406. Перші пів року воїн у надважких умовах стримував ворожий напрям на Донецькому напрямку, у знищеній «рускім міром» Мар’їнці. 

Восени, під час чергового важкого бою, двоє побратимів чоловіка отримали важкі поранення. Андрій не міг їх просто так залишити, тому почав витягати на собі. Якраз тоді криворіжець отримав важку травму ноги.

Після цього на Андрія чекав госпіталь та тривала реабілітація. Але воїн наполегливо рвався на фронт. Щойно дозволило здоров’я, він повернувся на передову, цього разу – на Запоріжжя. Навесні отримав десятиденну відпустку, та провів цей час зі своїми рідними та близькими. Саме тоді вони бачили кровинку в останнє. 

А далі – знову фронт. Підрозділ Андрія брав участь у контрнаступальних діях на стику Запорізької та Донецької областей. Мати бійця Надія згадує: «Востаннє виходили на зв’язок 28 червня. Тоді він сказав «Мамо, все в порядку, я повернувся». Розповів про те, що отримав контузію в бою, у нещодавно звільненому селищі Макарівка. Це була уже друга контузія за тиждень, а тому на наступний день йому виділили вихідний. Але захисник не встиг його дочекатись і загинув. 

Без люблячого сина залишилася мати та батько, без коханого – дружина. 6 липня чоловіка передали землі у секторі почесних поховань Центрального кладовища. 

Редакція «Першого міського» висловлює своє щире співчуття рідним та близьким воїна. Вічна пам’ять та слава герою!