Пережив окупацію, тортури та пішов воювати: у Кривому Розі поховали воїна із Нової Каховки Олександра Позднякова

Сім’я Олександра Позднякова – із Нової Каховки. Мати Лідія працювала в місцевій школі учителькою економіки, географії та вела напрямок туризму. У молодому віці активно долучався до цього й сам Олександр, навчившись добре орієнтуватися на польових дорогах. Через багато років це вміння не раз рятуватиме його бойових товаришів. 

Ще юним, в перші роки незалежності України, чоловік пройшов строкову військову службу. Був морпіхом в українському Севастополі. Також Олександр дуже хотів вступити до Харківського авіаційного університету, але не зміг через здоров’я. Тому закінчив Херсонський індустріальний університет, оволодівши спеціальністю економічної кібернетики. 

Працював у місцевих банках Нової Каховки, був гарним спеціалістом, захоплювався мисливством та отримав звання кандидата в майстри спорту зі спортивної стрільби. Ростив із дружиною двох дочок. Мати каже: «Любив життя, допомагав всім і мені в тому числі. Мамина надія була. Дуже любив своїх доньок, все для них робив».

Початок повномасштабної війни застав Олександра вдома – в Новій Каховці. Її окупанти захопили однією із перших – поруч знаходилася гребля, на яку ті висадили повітряний десант. Почалися жахи окупації. Олександра «здали» росіянам свої ж – місцеві колаборанти. Люди добре знали, що чоловік був гарним мисливцем, мав вдома зброю. За нею і приїхали окупанти та забрали чоловіка із собою. Про те, що із ним робили, він ніколи не розказував, але за словами матері – його спина була чорною від синців.

Зрештою, чоловікові все ж вдалося вирватися на підконтрольну Україні територію. Приїхав Олександр спочатку до Кривого Рогу, а згодом перебрався до Дніпра, де одразу ж вирішив вступити до війська і мститися окупантам. Його довго не брали – чоловікові було 45 та мав проблеми зі здоров’ям. Однак наполегливість, з якою Олександр рвався в бій, все ж дозволила йому стати до лав захисників – в одну із десантно-штурмових бригад. 

Про те, де саме служить, які задачі виконує та з якими труднощами стикається, Олександр намагався не говорити навіть власній матері, кажучи просто що все добре. Відомо, що підрозділ чоловіка брав активну участь у контрнаступальних діях, які почалися на Запоріжжі нещодавно.

«В якийсь момент він так довго мені не дзвонив. Думала уже – знову «шифрується», мабуть в госпіталь потрапив. Однієї ночі підірвалася – серце калатає. Було це 16 червня. Того ж дня він загинув. Мабуть, мати чує все», – розповідає ненька Лідія.

Поховали Олександра 23 червня у Кривому Розі. Без люблячого батька залишилися двоє донечок – 13-річна Анастасія та 9-річна Ангеліна, які дуже сумують. 

Редакції «Першого міського» бракує слів, щоб передати гіркоту від втрати Олександра. Ми повинні зробити все, аби його подвиг навіки пам’ятали по обидва береги Дніпра.

Нагадаємо, того ж дня Кривий Ріг прощався із воїном Олександром Сидоруком.