Вона воює для того, щоб цього не довелося робити її дітям: історія військовослужбовці Ані, яку нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест»

Аня - практикуючий педагог з 16-річним стажем, двома вищими освітами, прекрасна дружина, мама трьох дітей, спортсменка, волонтер в один день із сином брала участь у заході вшанування загиблих Героїв. І її маленька дитина сказала: «Мам, я виросту і теж піду захищати Батьківщину!» 

«На що я відповіла йому: «Ти дуже маленький, синку». Серце стиснулось від неймовірного болю. Тоді я і вирішила вдягнути однострій. Не хочу, щоб мої діти брали до рук зброю», – розповіла жінка. 

Тим паче, що з 2014 року вона волонтерила. З небайдужими закривала збори, організовувала ярмарки на підтримку захисників,. Ця тема її дуже хвилювала. 

Цією новиною Аня ошелешила чоловіка, він намагався відмовити, але зрештою підтримав вибір дружини, а згодом і сам долучився до війська.

Нині жінка відслужила майже 4 роки стрільцем у складі 92 ОШБр. Побратими поважають Аню, адже вона з перших днів служби не цуралася роботи. Відмовилася працювати на кухні замість місії «на нулі» і сказала: «Буду як всі». Разом із посестрою, котра має таку ж непохитну позицію, не пасла задніх – рила окопи, рубала дрова, готувала їжу, і, звісно, виходила на бойові чергування. Як би не було важко – жінка не відступала.

Проте один із бойових виходів закарбувався в її пам’яті, як найстрашніший за роки служби. 

«12-те березня 2021 року. Пам’ятаю той день, як сьогодні, адже це день народження мого сина. Ворог гатив як скажений - більше ста п’ятдесяти прильотів по наших позиціях, такого тоді не бачили навіть бійці з досвідом. Було дуже страшно. Думка про те, що я можу загинути у день народження сина ще більше засмутила – для нього б то був вже не день ангела. Обійнявши собаку, з яким ми постійно ходили на завдання, укутавшись у ковдру – психологічний фактор, я пережила той обстріл. На щастя, ми вижили. Те пекло стало для мене своєрідним бойовим хрещенням», – поділилася військовослужбовиця.

За час великої війни такі дні для захисників стали нормою.

Тепер військовослужбовця живе короткостроковими та довгостроковими цілями. Інакше – ніяк.

«Обстріли постійні – з авіації, танків, артилерії, ворожих дронів. Тепер живеш від виходу на завдання до повернення. Йдучи на позицію, буває, що і двісті метрів стають дорогою життя. Кілька прильотів з міномету протягом двох хвилин і ти, лежачи у воронці від попередніх розривів, розумієш, що живий та неушкоджений – це вже маленьке диво.

Буває, емоції беруть верх. Багнюка дуже ускладнює шлях у кілька кілометрів і сил вже немає, або ж замерзла дорога, коли рятують тільки дуже хороші за якістю льодоступи, адже побутові «провалили» екзамен на міцність і ти падаєш – раз, два, три… кажеш: «Все, не можу», а побратими заспокоюють, зізнаючись, що і самі знесилені, але треба йти. А потім бачиш по дорозі хлопців із пораненнями, без кінцівок, з накладеними турнікетами, котрі чекають на евакуацію і розумієш: здаватися не час. Дійшли до точки – мета досягнута. Наступна – виконати бойове завдання. Максимально концентруєшся на всьому, що чуєш, адже потрібно контролювати ситуацію. Гріємось, як можемо, хімічні грілки, окопні свічки, хоч і важко тягнути 5-7 кілометрів, але вони рятують. Обстріли. Страшно, але стоїмо, передаємо інформацію, працюємо. Нещодавно на позицію залетіло два ворожих дрони ,один вибухнув, інший заплутався у маскувальній сітці, снаряд, на щастя, не розірвався. Тож, довелось знешкоджувати. Ще одна маленька перемога. Додому повернулись із трофейною «пташкою» - супер. Коли дістаєшся так званої «переправи» після виходу, відчуття, ніби диплом в інституті захистила. Ти вижив. Щастя. Брудні, голодні, але 4.5.0.», – зазначила Аня.

Тепер у жінки дві родини – бойова, з якою пліч-о-пліч на позиціях, без світла, зручностей та під обстрілами, і її сім’я – троє діток, чоловік, мама та брат, який теж боронить країну. 

«З малими зустрічаємось дуже рідко, але спілкуємось по відеозв’язку. І сміємось, і плачемо, інколи математику допомагаю молодшому робити, радію, коли середня донька досягає високих результатів у спорті, старша наполегливо отримує вищу освіту. Усі вони стали дуже дорослі. Навіть самі приїжджали в Харків, коли чоловік поранений був. Я дуже ними пишаюся. Однак не хочу залишати їм цю війну. Мрію, щоб мої діти жили у вільній та незалежній Україні і це моя довгострокова мета», – поділилася жінка.

Нещодавно Аню нагородили почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест». Але захисниця відзначає, що не заради  нагород вони тут, а боряться за Перемогу.

«Надійний тил – то надзвичайно важливо. Скільки потреб ми закриваємо завдяки людям, не передати. Тому тільки разом зможемо зламати хребет орді. Треба зібрати всі сили в кулак і триматися, іншого шляху немає», – прокоментувала захисниця та закликала небайдужих поповнювати ряди ЗСУ. 

Нагадаємо, що раніше ми розповідали історію криворізької військової Людмили Усенко, яка втратила чоловіка через хворобу, застала велику війну у Маріуполі і так не побачила внука.