Повернувся з-за кордону, аби захистити Україну: Кривий Ріг прощався із відважним воїном Василем Туніком
27 квітня місто проводжало в останню путь свого захисника Василя Туніка. У мирному житті чоловік багато років працював на одному із промислових підприємств міста, а прямо напередодні повномасштабної війни виїхав за кордон. Звідти повернувся після початку вторгнення та став до лав наших захисників. Служив навідником та кулеметником у лавах 129 окремої бригади ТрО. Тримав оборону на Нікопольському, Запорізькому та Авдіївському напрямках. На останньому і зустрів свій останній бій – 8 квітня, неподалік Новобахмутівки.
27 квітня біля житлового будинку по вулиці Салтиківській, що у районі Південного ГЗК, зібралися рідні, близькі, знайомі та просто небайдужі аби віддати останню шану відважному воїну Василю Туніку, який загинув захищаючи свободу свого народу.
Народився Василь у місті Апостолове, проте свою подальшу долю міцно зв’язав із Кривим Рогом. Ще в далекому 2003 році чоловік влаштувався на Південний ГЗК, де майже 20 років працював водієм дрезини. Разом із дружиною ростив донечку, дуже полюбляв риболовлю та мав чимало планів на майбутнє.
У 2021 році Василь разом із дружиною поїхав працювати за кордон. Там їх і застав початок повномасштабного вторгнення. Не збираючись залишатися осторонь подій на Батьківщині,. подружжя повернулося до рідного міста, а уже в травні минулого року Василь добровільно став до лав 129 окремої бригади ТрО.
Про сім’ю воїна та останню свою зустріч із ним розповідає знайома Олена, яка тривалий час працювала з дружиною Василя: «Був хороший товариш, гарний друг. На таких людей, як Вася, ніколи і не подумаєш, що він стане таким героєм. Звичайний хлопець, добрий. Приходив до нас додому, допомагав. Щаслива сім’я у нього була. Я його бачила десь пів року тому, вони йшли з Ірочкою, морозиво їли. Кажу тоді: «Васюня, ти – герой!». На що він просто відповів: «Та що я, от, морозиво їм, гроші витрачаю». Як виявилося, це був останній раз, коли я його бачила. Дуже рада, що змогла тоді в очі сказати, який він був герой. Горе для батьків, для всієї родини. Але ми переможемо. Обов’язково. А окупанти за все заплатять. Покидьки!».
У лавах ТрО чоловік був стрільцем – служив спочатку навідником, а потім кулеметником взводу вогневої підтримки. Зі своїм підрозділом тримав оборону спочатку на Нікопольщині, пізніше – на Запорізькому напрямку, а потім в одній і найважчих точок фронту – поблизу Авдіївки.
Спільну службу згадує побратим хлопця за позивним «Чемпіон»: «Товариш бездоганний був. Завжди старався допомогти побратимам. Завжди старався бути першим. Дуже совісним був. Справжній чоловік і захисник нашої держави».
Підрозділ Василя останнім часом нищив окупантів поблизу селища Новобахмутівка. Там розташований так званий «шахматний ліс», за який йшли надзвичайно важкі бої: росіяни кидали в атаки величезну кількість своїх солдат. Сам Василь телефонував своїй дружині 5 квітня та казав, що вони з хлопцями «кришать їх, як салат», а ті все пруть і пруть. Казав, що не знає, як довго зможе вижити в тому пеклі.
Як виявилося, тоді Ірина чула голос свого чоловіка востеннє. Коли окупанти переважаючими силами в черговий раз почали штурм лісу, було прийнято рішення про відхід. Хлопці йшли через посадку, яку безперервно накривали вогнем із мінометів та протитанкових ракетних комплексів. Один із снарядів і зупинив назавжди серце Василя. Трапилося це вночі, 8 квітня.
Поховали воїна у секторі почесних поховань Центрального кладовища. Без люблячого батька залишилася неповнолітня донька, без коханого чоловікам – дружина, без надійного брата – сестри.
Побратим «Чемпіон» на прощання сказав: «Ми однозначно помстимося. За кожного нашого бійця заберемо життя сотні виродків».
