«Захищаючи Україну, в свої 58 ніколи не жалівся, що вік не той»: Кривий Ріг простився із полеглим під Бахмутом Ігорем Раковським

25 квітня сектор почесних поховань Центрального кладовища став місцем останнього спочинку мужнього криворіжця Ігоря Раковського. Останню шану йому прийшли віддати рідні, близькі, знайомі та просто небайдужі. У їх пам’яті чоловік назавжди залишиться чуйною та доброю людиною, найважливіше у житті якої – сім’я та Батьківщина.

У мирному житті чоловік сумлінно трудився і продавцем, і сортувальником на складі. Разом із дружиною ростив дітей. Любив спорт та був заядлим вболівальником: по телевізору намагався не пропустити жодної спортивної події, особливо футбольної. 

Ті безтурботні часи згадує друг сина загиблого Владислав, якому в дитинстві частенько доводилося спілкуватися з Ігорем: «Коли ми з ним познайомилися, мені 15 було, можливо 13. Його я назавжди запам’ятав такою людиною, яка у будь-якій ситуації прийде на допомогу щиро. Чоловік був відважним, мужнім та сильним. Скільки я його знав – завжди був патріотом своєї держави. Ніколи не дозволяв образити когось із своїх друзів, своїх побратимів. Якщо брався за справу, то йшов до кінця з нею. Любив свою сім’ю, своїх рідних, приділяв багато часу насамперед цьому».

Назавжди змінило життя Ігоря вторгнення росіян. Ще тоді, в 2014 році, чоловікові тоді було уже 50 років, на військову службу його вже не призивали. Проте,чоловік активно слідкував за подіями на Сході та щиро переживав за долю своєї країни. У березні наступного 2015 року не витримав: аби захистити свою сім’ю та Батьківщину добровольцем пішов до військкомату. Тоді потрапив до лав військової служби правопорядку та стояв на захисті Запоріжжя. 

У 2016 році повернувся до мирного життя. Але «братній народ» не відмовився від планів загарбати нашу країну. Як і у Ігоря не поменшало бажання її захистити попри свої уже 57. Уже наступного дня після початку повномасштабного вторгнення чоловік стояв у черзі до військкомату.

Цього разу чоловік вступив до стрілецького батальйону 17 окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка. Швидко вчився, тому служив там на різних посадах: працював і на ракетній установці і кулеметником.

Гідно воював на нашу свободу. Разом зі своїми побратимами звільняв Херсонщину. Пізніше – попрямував стримувати ворожу навалу на місто-фортецю Бахмут у надскладних умовах. Успішно тримав там оборону майже півтора місяці, допоки підрозділ Ігоря вивели у відпуску.

Син загиблого героя Євген згадує ставлення батька до служби: «Він жодного разу не жалівся, ніколи не казав, що втомився, що набридло, що вік не той, обставині не ті. Завжди бився до останнього, завжди тримав своє слово. Завжди виборював нашу свободу, наше право жити до останнього свого подиху. І загинув в бою, в найгарячішій точці України, як герой».

Після короткої відпустки Ігор знову повернувся стримувати окупантів у Бахмуті. Тоді бої точилися уже глибоко в місті. 15 квітня сину вдалося додзвонитися до батька: «Телефонував буквально на кілька секунд, аби ми не хвилювалися. Голос був дуже заморений. Мабуть, не спали вже декілька діб, у постійних боях, у постійній тривозі. По голосу було чутно, що дуже втомився. Але сказав, що все добре, як завжди, що тримаються, що працюють».

Як виявилося, Євген тоді чув голос батька востаннє. 17 квітня Ігор Раковський зустрів свій останній бій, де серце чоловіка назавжди зупинилося.

Без люблячого батька назавжди залишилися син та донька, без турботливого дідуся – онук, а без коханого чоловіка – дружина. Син загиблого, Євген, продовжує захищати Україну зі зброєю в руках у лавах артилерійського підрозділу військової частини Нацгвардії 3011. На прощання із батьком він сказав: «Будемо продовжувати незакінчену справу. До перемоги. До останнього».