Кривий Ріг простився із полеглим оборонцем Авдіївки Олександром Філімоновим
31 березня у секторі почесних поховань Центрального кладовища Кривого Рогу рідні, близькі, знайомі та просто небайдужі містяни проводжали в останню путь Олександра Філімонова. До початку повномасштабної війни чоловік трудився помічником машиніста тепловоза на одному з гірничозбагачувальних комбінатів міста, разом із дружиною ростив доньку. Із перших днів хотів піти в ЗСУ добровольцем, але потрапив до армії лише в жовтні за мобілізацією. Служив навідником у 53 окремій механізованій бригаді, брав участь в важких боях. Життя воїна обірвалося 22 березня при обороні Авдіївки.
31 березня Кривий Ріг віддав останню шану ще одному полеглому за свободу нашого народу захиснику – Олександру Філімонову. У мирному житті чоловік тривалий час працював помічником машиніста тепловозу на Північному ГЗК. Разом зі своєю коханою дружиною виховував донечку. Дуже любив свою сім’ю та мав ще одну пристрасть – машину. На якій вони часто разом вирушали у подорожі.
Усі люди, які знали Олександра згадують чоловіка як надзвичайно чуйну людину. Серед них і сусідка Тетяна, яка каже про загиблого: «Знала його дуже добре. Він дружив з моїм сином, вони були дуже близькі. Дуже чуйним був: яка б ситуація не виникла, якщо звернешся до нього за допомогою – знаєш, що завжди прийде на поміч. Взагалі, широкої, щирої і доброї душі була людина, не заздрісна. Дуже жаль, що він так мало пожив. Шкода, коли такі хороші хлопці, які могли ще зробити дуже багато хорошого в нашому суспільстві, в нашій державі, гинуть, захищаючи нас. Дуже хочеться, щоб люди, які живуть тут, цінували і пам’ятали таких хлопців, як Сашко».
Повномасштабне вторгнення окупантів сильно зачепило Олександра. З перших його днів він планував піти на фронт добровольцем, аби захищати свою сім’ю та свій народ. Тоді дружина Валерія вмовила його залишитися заради їх трьохрічної донечки. Але коли в жовтні чоловіку прийшла повістка – той з гордістю став до лав захисників.
Служив Олександр навідником у лавах 53 окремої механізованої бригади імені Князя Володимира Мономаха. За цей час неодноразово брав участь у важких боях, стримуючи навалу ворогів. Спочатку він із підрозділом тримав оборону міста-фортеці Бахмуту, а пізніше став на захист Авдіївки.
Аби вберегти свою сім’ю від зайвих переживань намагався не говорити їм про місця своєї служби. Про це під час прощання сказала дружина воїна Валерія, яка згадує свого коханого: «Він завжди допомагав. Завжди. Це була дуже безвідмовна людина. Навіть під час поїдки завжди зупинявся, якщо бачив, що незнайомі люди потребують допомоги. Я таких ніколи в житті не бачила і не зустрічала. І я кажу так не тільки тому, що це мій чоловік, а тому що таких справді більш немає. Він дуже не хотів, щоб я хвилювалася зайвий раз. Тому про те, що він в Авдіївці, я дізналася не так давно, за кілька тижнів перед смертю. Так само і про Бахмут я дізналися уже, коли їх виводили звідти».
Востаннє Валерія чула голос свого чоловіка 21 березня. Він тоді сказав, що має виходити на позицію. А уже наступного дня, відбиваючи чергову атаку російських виродків, серце Олександра навіки зупинилося.
Валерія залишилася без свого коханого, їх трирічна донька – без люблячого тата, батьки – без люблячого сина, а Кривий Ріг – без свого відважного захисника.
Нагадаємо, 30 березня наше місто прощалося із відданим фанатом ФК «Кривбас» Максимом Лямзіним, життя якого обірвалося на Бахмутському напрямку.
