Кривий Ріг прощався із 21-річним тероборонівцем та захисником Авдіївки Максимом Носковим

11 квітня Металургійний район Кривого Рогу був сповнений болі, жалю та сліз. Цього дня біля будинку по вулиці Соборності зібралися рідні, близькі, знайомі та побратими, аби віддати останню шану полеглому захисникові Максиму Носкову.

Максим закінчив школу №65 та здобув освіту автослюсаря. Займався спортом, а справжньою пристрастю хлопця були автомобілі. Він завжди допомагав батькові ремонтувати його машину та мав власну, на якій полюбляв катати дорогих для нього людей. 

Сильніше за автомобілі любив хлопець свою сім’ю. Мав двох молодших братів та сестру, для яких намагався бути прикладом та опорою. Дуже любив свою матір, а понад усе – свою маленьку донечку Лілію, для якої старався робити все, що було в його силах та навіть більше. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення та існувала пряма загроза того, що окупанти підуть на наше місто, Максим, аби захистити своїх рідних, добровольцем пішов до лав Криворізької 129 бригади тероборони. Тоді він сказав своєму найкращому другові Артему, що просто не має іншого вибору.

Згодом Артем приєднався до свого давнього товариша та і зараз обороняє Україну зі зброєю в руках. А проститися з Максимом прийшла його сестра Аліна, яка й розповіла: «Мій брат та Максим – давні хороші товариші. Наші сім’ї дружили. Коли він приїжджав у відпуску в лютому, то казав, що наступна буде в травні, і тоді ми хотіли всі разом зібратися та кудись піти. Ніхто не міг подумати, що з ним таке трапиться, адже Максим був дуже обережним. Коли наша сім’я дізналася, що він загинув – нас охопила паніка. Навіть мій батько, дуже серйозна людина, не зміг стримати сліз. Адже ми любили Максима, а крім того, стали розуміти, що така ж небезпека загрожує і моєму братові».

Максим служив водієм зенітно-кулеметного відділення. Зі своїм підрозділом несли службу спочатку на території нашої області. Потім були серед тих, хто звільняв Херсонщину, після чого обороняли Нікопольщину. А згодом їх перевели на Донеччину, на один із найбільш складних напрямків фронту – Авдіївський.

Перед цим, у лютому, Максим приїздив додому у відпустку. Той приїзд добре запам’ятали рідні та близькі хлопця, адже він намагався провести час майже з усіма ними, неначе щось передчував. Навіть з двоюрідною сестрою Анастасією, з якою не встиг побачитися переписувався в соцмережі. Дівчина згадує, не стримуючи сліз: «Пам’ятаємо, як ми разом з ним гуляли. Він був дуже добрим, завжди розумів, завжди приходив на допомогу. Пам’ятаю, як приїжджав у відпуску. Тоді він радів, веселився, він був із дівчиною, з друзями і все було нормально. А зараз – ми на кладовищі. Я не вірю, що його більше немає».

Повернувшись на фронт, Максим потрапив у саму гущу подій. Його дівчина Мирослава згадує, що хлопець телефонував їй ввечері, 4 квітня та казав, що обов’язково повернеться. Що для цього докладе усіх зусиль, та буде надзвичайно обережним. 

Як виявилося, то була їх остання розмова. 5 квітня позиції, де перебував Максим, поблизу селища Новокалинове, що на північ від Авдіївки, накрила ворожа артилерія. Хлопця намагався врятувати від ворожого вогню його побратим – Павло Мякота, прикривши Максима своїм тілом. Проте не зміг врятуватися і Павло – його Кривий Ріг провів в останню путь днем раніше.

На похованні брат Максима, дев’ятирічний Руслан згадав: «Він мене любив, як і я його. Він зі мною катався на машині, показував місто. Ми з ним їздили, куди захочемо. Він мене постійно брав до своїх друзів. Коли був у відпустці, то ми з ним так добре час провели. Я думав, що це все помилка, я за нього так хвилювався. Прямо відчував щось погане, того дня, як він загинув. Я досі не можу повірити, що Максим помер».

Поховали Максима у секторі почесних поховань Центрального кладовища міста. Крім Руслана без люблячого брата залишилися 3-річний Тимур та 15-річна Даша. Без турботливого батька – маленька донечка Лілія. Без дорогого сина – батьки. Без коханого – дівчина Мирослава. Герою був всього 21…