Як ми запам’ятали 500 днів повномасштабної війни та боротьби за життя, протягом яких українці продовжують битись за Перемогу

Найстрашнішим злочином окупантів, який найбільш ясно дає розуміння про їх головну мету – стало вбивство наших дітей. Лише за офіційною інформацією ювенальних прокурорів за ці 500 днів загинули 494 дитини – фактично окупанти забирали одне безневинне дитяче життя за кожен день цієї війни. Ще 1048 дітей отримали різного ступеня каліцтва. 83 дитини постраждали на Дніпропетровщині, а найбільше – на Донеччині (472). Варто розуміти, що ці цифри – далеко не остаточні: є чимало маленьких українців, постраждалих у зонах бойових дій та на тимчасово окупованих територіях, які не ввійшли в цей список.

Якщо окупанти не зупиняються навіть перед вбивством дітей, то що уже казати про інші численні злочини. Якщо на початку вторгнення українців до глибини душі шокували перші удари прямо по житловим будинкам, то за 500 днів це, на жаль, стало нашою страшною буденністю. За цей час під атаки окупантів потрапило 144 тисячі приватних будинків та 18,6 тисяч багатоповерхівок. Із них, відповідно, 59 тисяч та 5,4 тисячі – виявилися повністю знищеними. Деякі міста, як Бахмут чи Мар’їнка – фактично припинили своє існування на карті України, перетворившись на руїни. 

Збитки, які завдали окупанти одному лише житловому фонду країни, за підрахунками Київської школи економіки склала більше 54 мільярдів доларів. Ця сума – співмірна із річним бюджетом всієї країни у часи до повномасштабного вторгнення. Сума збитків завдана за 500 днів інфраструктурі країни загалом складає астрономічну суму – близько 150 мільярдів доларів. Одні лише прямі втрати від нещодавного злочину окупантів – підриву Каховської ГЕС склала мінімум два мільярда доларів. 

За п’ятсот днів неодноразово ціллю окупантів ставали і житлові райони Кривого Рогу. Перший удар по нашому місту росіяни нанесли у перший же день повномасштабної війни – по місцям дислокації 17 танкової бригади. Уже 10 березня двома ракетами «повітря-земля» був знищений Криворізький міжнародний аеропорт. Перші постраждалі від ударів росіян по місту з’явилися 18 червня. Тоді, після атаки по об’єкту соціальної інфраструктури у Інгулецькому районі спалахнула масштабна пожежа, а поранення отримали двоє містян. 

Перші життя внаслідок удару по житловим кварталам нашого міста окупанти забрали фактично рік тому – 9 липня. Того дня 21 річна Дар’я разом зі своїм батьком вирішила вийти на пробіжку на світанку, поки ще не було так спекотно. Ще одна 41-річна криворіжанка поспішала на роботу. Той удар росіян по Інгульцю обірвав життя жінок, а чоловіка – скалічив. 

У ніч після Дня Незалежності окупанти обстріляли одну з найпопулярніших серед городян локацій – парк Богдана Хмельницького у Металургійному районі. Уже 14 вересня одразу сімома ракетами Х-22 ворог зруйнував дамбу Карачунівського водосховища, після чого домівки містян нижче за течією почало підтоплювати. https://one.kr.ua/news/45904.

16 грудня, під час чергової масової ракетної атаки на енергетичну інфраструктуру країни російська ракета влучила в багатоповерхівку у Тернівському районі. Удар знищив весь під’їзд будинку та забрав життя п’ятьох людей. Менш ніж через місяць росіяни знову ударили по місту, забравши життя 34-річного чоловіка.

Найкривавішим днем для нашого міста стало 13 червня 2023 року. Того дня окупанти спрямували на Кривий Ріг п’ять ракет, які влучили одразу в кілька об’єктів цивільної інфраструктури. Серед них – п’ятиповерхівка практично в самому центрі міста та продуктовий склад, де в цей час містяни працювали в нічну зміну. В будинку загинуло четверо, ще семеро – на складі, а 28 криворіжців отримали травми різного ступеня важкості. 

Щоб помститися окупантам за завданні нашому народу страждання, подарувати своїм родинам та близьким право на щасне майбутнє у вільній та квітучій країні до зброї стали сотні тисяч українців. За 500 днів через війну пройшло чимало наших людей. Зараз у кожного знайдеться такий знайомий, близький, або ж член сім’ї. На жаль, багато захисників більше не повернеться додому. Наш обов’язок – назавжди запам’ятати їх імена.

Не повинні забувати ми і тих, хто зараз перебуває у ворожому полоні. За 500 днів Україна змогла повернути додому 2 491 полоненого. Однак і досі близько трьох тисяч захисників перебувають у лапах росіян, а ще сім тисяч – вважаються зниклими безвісти. Серед них і криворіжці – військовослужбовці 17 окремої танкової бригади, 60-ї інгулецької, військової частини 3011 НГУ, 129 бригади ТрО, полку «Азов» та інші.

Єдиний спосіб для нас вийти переможцями із цієї війни – продовжувати зберігати нашу єдність, розуміти, за що саме ми боремося та допомагати нашим захисникам усім, чим тільки можна. Мабуть, немає такого українця, який за останні 500 днів не допомагав наблизити нашу перемогу донатом, речами, чи своєю фізичною працею. Криворіжці – не виключення. За 500 днів у місті пройшло безліч благодійних івентів, а соцмережами ширилися тисячі зборів на найрізноманітніші речі. 

Надзвичайно активно до процесу надання допомоги нашим воїнам долучається Ради оборони міста. За 500 днів вона надали допомоги військовим частинам на загальну суму в 1 мільярд 200 мільйонів гривень, з яких 17-й окремій Криворізькій танковій бригаді – на суму більше 150 мільйонів гривень, військовій частині Нацгвардії 3011 – більше 110 мільйонів гривень, 60-й окремій механізованій Інгулецькій бригаді – майже на 75 мільйонів гривень та 129-й окремій Криворізкій бригаді ТрО – більше 400 мільйонів гривень. 

Загалом Рада оборони міста закупила та передала нашим бійцям більше 300 різноманітних автомобілів, більше 400 різного роду дронів та БпЛА, тисячі бронежилетів, шоломів, обмундирування, рацій та величезну кількість інших речей. 

За ці 500 днів було багато чого. Був страх, сльози та біль. Була гордість, радість та сміх. Були перемоги і втрати, гіркі розлучення та щемливі зустрічі. Але поки не було одного: нашої Перемоги. За неї досі триває боротьба. 

Беззаконний ворог, який хотів нас знищити та поневолити, ламає зуби об сталеву впертість наших захисників – звичайних людей, які стали щитом, що утримує диявольське зло від його прагнення проникнути у кожне українське місто, будинок та сім’ю. Ламає зуби об мільйони звичайних українців. 

Для перемоги доведеться роботи ще багато. Робити щодня. Але п’ятисотий – день, щоб зупинитися на хвильку і просто згадати. Згадати усіх, кого забрала ця клята війна. Усіх, кого вона скалічила. Усіх, кого залишила без друзів, рідних та коханих. 

Ми повинні пронести пам’ять про них у вільну, квітучу та незалежну Україну. Ми ніколи не забудемо, хто їх у нас забрав. Ніколи.