Два шляхи, одна мета, безкрайній біль: Кривий Ріг простився одразу з двома полеглими воїнами: Олександром Шабратом та Олександром Чепигіним

Олександр Чепигін – уродженець Харківщини. Два роки тому, якраз незадовго до початку вторгнення, він разом зі своєю цивільною дружиною Христиною переїхав жити до нашого міста. Жінка згадує свого коханого: «До нього будь-хто міг звернутися за допомогою – він був безвідмовний. Не скупий, мав просто масу талантів. Це просто найкраща людина і однозначно Герой. Герой для всіх, для мене. Зі мною в серці він буде завжди».

У Кривому Розі Олександр став трудитися у будівельній галузі. Після початку повномасштабної війни його мобілізували до лав Нацгвардії. На службу чоловік пішов не цураючись, повен прагнення захищати найдорожче. Більше того – згодом, аби ще завзятіше нищити ворогів, добровільно перевівся до військової частини 3027, штурмової бригади «Буревій». Служив у підрозділі аеророзвідки – оператором дрону, серед побратимів отримав псевдо «Чіп».

Бригада «Буревій» виконувала одні із найскладніших бойових завдань та стримувала ворога на Луганщині. «Чіп» разом зі своїми побратимами тримали оборону Білогорівки. Рано-вранці 21 травня позиції хлопців потрапили під шквальний обстріл ворожої артилерії, який і обірвав життя Олександра.

Без рідної людини залишилася кохана, брат та мати. На прощання побратим воїна на псевдо «Сява» сказав: «Ми дуже сильно подружилося, були разом в одному взводі, в одній роті. Востаннє довелося поспілкуватися за чотири дня до смерті. Він виходив на зв’язок, розповідав, як їм там важко та про те, що вони борються й далі за нашу Незалежну Україну. Ми дуже сумуємо, що такі люди йдуть із нашого життя».

Іншим воїном, з яким Кривий Ріг прощався цього дня став Олександр Шабрат. Хлопець тільки вступав в доросле життя та зовсім нещодавно здобув диплом бакалавра будівельної спеціальності. Аби забезпечити собі та своїй родині краще майбутнє, поїхав за кордон, де сумлінно працював на різних посадах. Початок повномасштабного вторгнення застав Олександра у Польщі. Хлопець просто не міг залишатися осторонь, тому уже зовсім скоро повернувся додому, адже для себе чітко вирішив – він стане до лав оборонців. 

«Коли повернувся до України – об’їздив усі військкомати – дуже хотів потрапити до Сил спеціальних операцій. І свого досяг. Ми його всі відмовляли, тримали, але ні – характер такий. Він завжди виступав за справедливість, за чесність», - згадує загиблого його рідний брат Іван. 

У лавах ССО Олександру серед побратимів дісталося псевдо «Кривий» - за назвою рідного міста. Разом зі своїм підрозділом воїн виконував особливо небезпечні завдання. Спецпризначенці нищили ворогів на останньому клаптику окупованої частини Харківської області – у Дворічанському район, і по той берег ріки Оскол. 21 травня, під час виконання завдання у селищі Масютівка, близько 1:00 ворожий снайпер пострілом в голову назавжди обірвав життя «Кривого».

У Олександра залишилися мати, батько, який наразі служить у ЗСУ, та брат. Артем, друг загиблого по фанатській спільноті на прощання сказав: «Хлопець був саме таким, яким кожен хотів би мати брата, друга, близьку людину. Він був прикладом для оточуючих, якщо не у всьому, то багато в чому. Пішов боротися не за минуле, а за наше майбутнє. Це героїчний вчинок, на який він зважився, не вагаючись. І найбільш гірко, що сам він не встиг побачити те, за що боровся».

Обох хлопців передали землі у секторі почесних поховань Центрального кладовища. «Кривому» було всього лише 33, а «Чіпу» - 24 роки.

Редакція «Першого Міського» поділяє біль родин, близьких та знайомих воїнів. Жодні слова не зарадять горю від втрати наших найкращих людей. Наш обов’язок – зберегти світлу пам’ять про них.