Він казав друзям, що народився у сорочці: Кривий Ріг провів в останню путь полеглого на Донеччині Олексія Зоріна
У 23 роки Олексій Зорін прийшов працювати на шахту «Криворізька» і стільки ж років присвятив своїй професії. До лав ЗСУ чоловік став у лютому 2023 року та через три місяці на Донеччині під час виконання бойового завдання у селищі Водяне потрапив під ворожий артилерійський обстріл. Там 12 квітня обірвалося життя криворізького воїна.
У мирному житті Олексій Зорін працював кріпильником дільниці №28 шахти «Криворізька». Свій трудовий шлях там він розпочав у 2000 році охоронником. Через рік став працювати на підземних горизонтах – підземним гірником дільниці №23, а згодом – підземним газоелектрозварником. Через п’ять років став черговим електрослюсарем з ремонту устаткування дільниці №28, а згодом опанував професію кріпильника.
Олексій був сильною, усміхненою та надійною людиною. Йому довіряли та на нього покладалися. «Думаю, що і в окопі він залишався таким самим – людиною, на яку завжди можна було покластися у будь-якій ситуації та в будь-яку хвилину», – розповідає голова профспілкового комітету шахти «Криворізька».
До лав ЗСУ Олексій Зорін став у лютому цього року за мобілізацією. На цей момент чоловік вже мав бойовий досвід, який отримав під час проходження строкової служби ще у 90-х роках. Ставши на захист України під час повномасштабного вторгнення рф, криворізькій воїн вдень і вночі відстоював суверенітет і незалежність Батьківщини на Донеччині.
«Про службу розповідав мало. Лише казав, ми б’ємо їх, а вони все лізуть і лізуть. Та все буде Україна, і перемога за нами, – згадує товариш загиблого. – І на додачу запевняв, що народився у сорочці».
Служив Олексій водієм 2 механізованого батальйону 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха. Мав люблячу родину, яка на нього чекала вдома. Саме це давало йому сили протистояти російському загарбникові і боротися за наше вільне майбутнє, навіть ціною власного життя.
Зустріч із загиблим перед відправкою у військо згадує кум Олексія, Олександр. Тоді чоловіки трохи потеревенили у дворі. Це була їх остання зустріч.
«Він дуже хвилювався за свою родину. Як вони будуть без нього. Та все одно, не дивлячись на це, Олексій чесно пішов до військкомату за повісткою. Хоча міг би і не йти воювати через важку хворобу матері, – розповів Олександр. – Так важко було відпускати його туди. Жаль, біль... Співчуття родині».
Свій останній бій криворізький воїн зустрів 12 квітня, поблизу селища Водяне, що на південний захід від Авдіївки. Місце, де перебував захисник, російські загарбники накрили артилерійським вогнем.
На цьому світі в Олексія Зоріна залишилися старенькі батьки, кохана дружина і двоє синів Богдан та Матвій. У їх пам’яті син, батько та чоловік назавжди залишиться повним сил, сильною, чесною та гідною людиною.
