«Хотів подзвонити мамі і сказати, що любить її, а наступного дня загинув»: Кривий Ріг попрощався із оборонцем Маріуполя Андрієм Божком
4 березня на секторі почесних поховань Центрального кладовища зібралися рідні, близькі та усі, хто знав Андрія Божка, щоб нарешті провести захисника в останню путь. Хлопцю було всього лише 23. Він любив подорожувати та вивчати іноземні мови, а у спорті йому майже не було рівних. Із юних років парубок присвятив себе військовій справі: служив спочатку за кордоном у «Французькому легіоні», а потім – в легендарному «Азові». Був серед перших, хто дав бій окупантам, а потім тримав оборону оточеного Маріуполя, де життя воїна і обірвалося 3 квітня. Тіло Андрія вдалося повернути лише зараз.
Андрій Божко закінчив металургійний ліцей №16, після чого навчався у Криворізькому педагогічному університеті. З дитинства справжньою пристрастю хлопця був спорт, до якого пізніше додалися ще дві – подорожі та армія. Для цього вивчав іноземні мови. Французькою, до прикладу, оволодів самостійно в 18. Після чого – поїхав до Парижу, де вступив до «Французького легіону».
Не дивлячись на своє захоплення, улюбленою країною хлопця залишалася Україна. Відслуживши рік у Франції, він повернувся на Батьківщину, щоб вступити до лав легендарного полку «Азов». Дівчина Андрія Валерія згадує ті часи: «Коли все тільки починалося і виходили постійно публікації про те, що росія щось там планує, я казала йому щоб, може, передумав, поки ще не підписав контракт. Але ні, він хотів захищати Батьківщину. Він любив свою роботу, це було його покликання. Там Андрій був одним із кращих, і я знаю, що він жодного разу не шкодував, коли був у Маріуполі. Я впевнена, що якби він залишився у «Французькому легіоні» – то все одно приїхав би сюди захищати нас».
Із перших своїх днів в «Азові» «Фамас», таким був позивний героя, був пліч-о-пліч зі своїм побратимом з позивним «Бекхем». Той також пройшов крізь пекло Маріуполя, був на «Азовсталі». Отримав поранення та разом із іншими захисниками потрапив до ворожого полону. Зрештою повернувся по обміну на рідну землю і прийшов провести в останню путь свого товариша.
«Бекхем» згадує: «Ми були разом із першого дня, коли прийшли відбір до «Азову» проходити курс молодого бійця. У нас було двоповерхове ліжко: він спав зверху, а я знизу. Тоді нам пощастило потрапити в один навчальний взвод. Обоє завершили навчання, отримали шеврон і нам пощастило знову - ми стали кулеметною двійкою. Жили і тренувалися разом. Коли почалась повномасштабка - ми були ще новенькі в «Азові» і про нас ніхто ще не міг сказати: боїмося чи ні. Захотіли показати, чого варті і чого навчилися, тому просилися в бій. Коли вже оборона 36 бригади була прорвана, а ворог підступив до Маріуполя, ми з «Фамасом» і нашим відділенням хлопців, які теж, на жаль, загинули, стали відбивати росіян тоді ще на околицях Маріуполя – в селі Калинівка».
Побратим згадує надзвичайну рішучість «Фамаса». Оборонці тоді на позиціях мінялися щодоби. І от, при черговій зміні приїхало на одного воїна менше, ніж було потрібно. «Фамас» через це навідріз відмовлявся покинути свою позицію, через що «Бекхему» довелося йти на обман. Він збрехав «Фамасу», що зараз міняють його, а через годину зміна приїде і за «Бекхемом». Лише після цього хлопець погодився повернутися до самого Маріуполя.
«Фамас» мужньо тримав оборону і у повністю оточеному місті. 3 квітня він зі своїм підрозділом тримав позиції в оточеному будинку в приватному секторі. Тоді комусь потрібно було вийти розвідати, як далеко знаходиться ворог. «Фамас» зголосився першим. На жаль, ворог був дуже близько. Того дня, російська куля обірвала життя відважного криворіжця.
«Бекхем» розказує щемливу історію, яка трапилася напередодні смерті Андрія: «Коли у нас уже другий чи третій раз прорвалася оборона - ми тримали її безпосередньо в приватному секторі Маріуполя. Наші позиції тоді були через дорогу. Він прийшов до мене, і ми тоді говорили про те, що було б добре зв’язатися із рідними, з якими не було зв’язку уже близько місяця. І тоді «Фамас» сказав: «Я би хотів подзвонити додому, передати мамі, що я її дуже люблю». А наступного дня він загинув. Мені пощастило більше, і я зрештою передав його матері слова, які вона повинна була почути особисто від Андрія».
«Я дуже рада, що вдалося повернути його тіло, адже із взводу хлопців він єдиний, кого повернули. Стараюсь триматися, бо розумію, що навіть не у всіх є можливість поховати своїх синів чи чоловіків. І я дуже рада, що він буде з нами на нашій землі. Він просто був особливий, не таким як інші. Його, звісно, знають, як професійного та класного військового. А для мене це був мій коханий. Я знала його абсолютно іншим: неймовірно ласкавим, милим, грайливим», - згадує Валерія, яка залишилася без свого коханого.
Сім’я воїна тільки майже через рік змогла отримати та гідно поховати його тіло. За проявлену мужність Андрія посмертно удостоїли орденом «За мужність» від України та нагрудним знаком «За заслуги перед містом» від Кривого Рогу.
Побратим згадує надзвичайну рішучість «Фамаса». Оборонці тоді на позиціях мінялися щодоби. І от, при черговій зміні приїхало на одного воїна менше, ніж було потрібно. «Фамас» через це навідріз відмовлявся покинути свою позицію, через що «Бекхему» довелося йти на обман. Він збрехав «Фамасу», що зараз міняють його, а через годину зміна приїде і за «Бекхемом». Лише після цього хлопець погодився повернутися до самого Маріуполя. «Фамас» мужньо тримав оборону і у повністю оточеному місті. 3 квітня він зі своїм підрозділом тримав позиції в оточеному будинку в приватному секторі. Тоді комусь потрібно було вийти розвідати, як далеко знаходиться ворог. «Фамас» зголосився першим. На жаль, ворог був дуже близько. Того дня, російська куля обірвала життя відважного криворіжця. «Бекхем» розказує щемливу історію, яка трапилася напередодні смерті Андрія: «Коли у нас уже другий чи третій раз прорвалася оборона - ми тримали її безпосередньо в приватному секторі Маріуполя. Наші позиції тоді були через дорогу. Він прийшов до мене, і ми тоді говорили про те, що було б добре зв’язатися із рідними, з якими не було зв’язку уже близько місяця. І тоді «Фамас» сказав: «Я би хотів подзвонити додому, передати мамі, що я її дуже люблю». А наступного дня він загинув. Мені пощастило більше, і я зрештою передав його матері слова, які вона повинна була почути особисто від Андрія». «Я дуже рада, що вдалося повернути його тіло, адже із взводу хлопців він єдиний, кого повернули. Стараюсь триматися, бо розумію, що навіть не у всіх є можливість поховати своїх синів чи чоловіків. І я дуже рада, що він буде з нами на нашій землі. Він просто був особливий, не таким як інші. Його, звісно, знають, як професійного та класного військового. А для мене це був мій коханий. Я знала його абсолютно іншим: неймовірно ласкавим, милим, грайливим», - згадує Валерія, яка залишилася без свого коханого. Сім’я воїна тільки майже через рік змогла отримати та гідно поховати його тіло. За проявлену мужність Андрія посмертно удостоїли орденом «За мужність» від України та нагрудним знаком «За заслуги перед містом» від Кривого Рогу.
