Залізна воля до життя і віра у краще: історія ветерана з Інгулецького ГЗК Вадима Явтушенка
Після реабілітації від важкого осколкового поранення, отриманого на передовій, на Інгулецький ГЗК повернувся Вадим Явтушенко. До війни – машиніст екскаватора, на фронті – десантник, а сьогодні чоловік працює диспетчером кар’єра. Про роботу у мирний час, військовий вишкіл, службу, дива хірургії та мрії – в історії героя.
На Криворіжжі зробити професійний вибір на користь гірництва – справа звична. Довго не вагався після закінчення середньої школи і уродженець села Могилівка Вадим Явтушенко. Оскільки тато хлопця працював на екскаваторі в кар’єрі, то вступ на гірничий факультет нащадка був для родини очевидним. Навчався Вадим у виші легко, а паралельно проходив практику на Інгулецькому ГЗК. До отримання диплома гірничого інженера Вадим вже мав на руках і посвідчення машиніста екскаватора.
– На Інгулецький ГЗК я прийшов 2012 року. Із Могилівки переїхав жити на Інгулець, щоб стало ближче до роботи. За цей час встиг попрацювати на різних екскаваторах. Перед війною був у складі третьої дільниці в екіпажі машини № 86. У свій час стажувався і на диспетчера кар’єра, але робота з технікою мені завжди подобалася більше. Я б і тепер хотів працювати на видобутку руди, але через отримане на фронті поранення вже не маю змоги. Ось тепер згадую диспетчерські навички, – розповідає Вадим Явтушенко.
Від вишколу – до передової
Про початок повномасштабної війни місто 24 лютого 2022 року «сповістили» численні потужні вибухи. Розгубленість і нерозуміння ситуації для людей швидко змінилися на згуртованість і готовність діяти: воювати, волонтерити, оборонятися чи продовжувати працювати. Коли у рідне село прийшла рознарядка на збір військовозобов’язаних, Вадим пішов до військкомату. Йому запропонували на вибір йти або в ТРО, або до Нацгвардії чи десантно-штурмового війська. Чоловік обрав ДШВ.
– Я не служив в армії, але розумів, що воювати доведеться. А раз так, то треба робити це вміючи. А в ДШВ завжди дуже серйозний вишкіл. Базувалися ми на Житомирщині. Треба віддати належне нашим інструкторам – вони навчили нас усього, що вміли самі. Окрім того, що нас навчили стріляти з різних видів стрілецької зброї та артилерії, великої уваги надавали формуванню армійської дисципліни та почуття братерства. Згодом наш підрозділ, що входив до складу 95-ї ОДШБ, відправили на Донецький напрямок.
Друг дитинства і фронтовий товариш
Військовий вишкіл в Житомирі Вадим Явтушенко проходив зі своїм другом Іваном. Ці двоє – нерозлийвода, знайомі з першого класу школи. Разом прийшли і до військкомату. А коли Вадима першого викликали на відправку, Іван попросився їхати разом із ним. В «учебці» хлопці сказали, що вони двоюрідні брати, аби їх записали до одного підрозділу. Але вже коли потрапили на передову, то Івана розподілили до артилеристів, а Вадим потрапив до піхоти. Та друзі завжди були і є на зв’язку.
Вже на «нулі» Вадим познайомився з житомирянином Ігорем, який став йому надійним товаришем. Їхній підрозділ тримав позиції біля села Терни Донецької області. Стояли всього за якихось 100 метрів від ворога. І ось там Вадим насправді усвідомив, що таке бойове братерство, коли один за одного – горою. Розповідає, було часто настільки небезпечно, що навіть боєприпаси та пайки неможливо було до них доправити. Трималися гуртом, кружку чаю ділили на всіх по ковтку, але встояли.
Аби не поранення…
Того разу Вадим Явтушенко вже кілька діб не виходив на зв’язок з рідними, до того ж чекав на посилку від сестри. У ній – додаткова амуніція, гостинці з дому та багато чого з того, що необхідно бійцеві. Додзвонитися можна було хіба з командирського пункту, до якого треба було ще дістатися. Ворог постійно обстрілював позиції.
– Друг Ігор наче щось відчував, бо увесь той день відмовляв мене йти до командирського пункту. Я не послухав і пішов удвох із іншим побратимом. Тільки я переговорив із сестрою, почув новини з дому, запевнив рідню, що зі мною все добре, як почався мінометний обстріл. Вочевидь, орки вирахували, де у нас базується командування та накрили вогнем. Мене і побратима поранило уламками. Ми вже навіть встигли попрощатися одне з одним і подумки з життям, як вогонь припинився, а до нас підбіг військовий медик. Перевірив турнікети, які ми, як могли, наклали на уражені кінцівки, організував евакуацію. А я все їхав і думав, як там моя посилка з новим броніком, бо збирався повернутися до війська, – згадує Вадим.
Унікальна операція та сила Кривбасу
Добропілля, Новомосковськ, Вінниця, Львів – військові шпиталі змінювалися, лікарі докладали неймовірних зусиль, аби підтримувати поранені ногу й руку до проведення основної операції. Загалом протягом року у Вадима їх було аж 17. Далі був Ужгород, де чоловік мав проходити тривале лікування.
– Мене лікував Богдан, ми з ним одного року народження – обом по 34. Я йому неймовірно вдячний, бо він провів зі мною велику роботу. Тоді ми дізналися, що до Ужгорода приїжджають американські хірурги, аби прооперувати поранених із складними ураженнями. До їх числа потрапив і я. Американські фахівці мені провели таку операцію, яку до того часу в Україні жодного разу не робили. Аби вберегти дуже ушкоджену ліву ногу, мені пересадили з правої ноги малогомілкову кістку, м’язи й судини. Тривала ця робота вісім годин. Ужгородські хірурги розповідали, що увесь час із захватом спостерігали, як працюють їх колеги. Це ювелірна робота, а нитки, якими вони пришивали судини під мікроскопом, були тонші за людську волосину. Все пройшло успішно і відтоді я щопівроку їжджу до Ужгорода на обстеження, а з лікарями ми стали добрими друзями. До речі, мій лікар Богдан після цього був запрошений на стажування до США, – із вдячністю говорить Вадим.
Іноземні хірурги-волонтери і українські дивувалися стійкості свого пацієнта, який за кілька годин після унікальної операції вже хвацько закидав ногу за ногу в реанімації та питав, коли вже можна ходити. Насправді ж під час загоювання Вадиму були суворо заборонені будь-які навантаження на прооперовані ноги. На кінцівку йому встановили апарат для зовнішньої фіксації, який регулювався за допомогою комп’ютера. Невдовзі чоловік почав робити перші самостійні кроки, а згодом вже ходив без милиць із апаратом на нозі.
Через пів року американці знову приїхали до Ужгорода і запросили Вадима на консультацію. Вони були невимовно здивовані, коли той вийшов із машини і попрямував до них вітатися на своїх ногах. Лікарі жартували, мовляв, криворізька залізна руда робить людей міцнішими і організм Вадима спрацював феноменально на приживлення пересадженої кістки. Криворізькі ортопеди роздивляються рентгенівські знімки ветерана, називаючи все це хірургічним дивом.
Про мрії та захоплення
Ще з дитинства Вадим Явтушенко має захоплення, якому присвячує весь вільний час. У його сусіда в селі була пасіка. Змалку хлопець цікавився цією справою, а сусід радо ділився секретами бджолярства. Зараз біля батьківської хати молодий пасічник має вулики та 15 бджолиний сімей. Говорить, що цей рік був посушливим, тому меду взяв менше, ніж планував. Качав два рази – травневий та соняшниковий. Каже, що має вистачити і для родини, і друзів пригостити. Їх, справжніх, у нього тепер побільшало. Мріє Вадим про зустріч з Іваном та Ігорем. Щоб вони були живі-здорові, як і інші його побратими з 95-ї ОДШБ, котрі дотепер тримають Донецький напрямок. Щоправда, Ігор телефоном лякає, мовляв, при зустрічі й руки не подасть товаришеві, бо той його тоді так і не послухав, тому й потрапив під обстріл. Але то ж тільки слова… А ще чоловік впевнений: як скінчиться війна – усе у всіх нас налагодиться.
– На Інгулецький ГЗК я прийшов 2012 року. Із Могилівки переїхав жити на Інгулець, щоб стало ближче до роботи. За цей час встиг попрацювати на різних екскаваторах. Перед війною був у складі третьої дільниці в екіпажі машини № 86. У свій час стажувався і на диспетчера кар’єра, але робота з технікою мені завжди подобалася більше. Я б і тепер хотів працювати на видобутку руди, але через отримане на фронті поранення вже не маю змоги. Ось тепер згадую диспетчерські навички, – розповідає Вадим Явтушенко.
Від вишколу – до передової
Про початок повномасштабної війни місто 24 лютого 2022 року «сповістили» численні потужні вибухи. Розгубленість і нерозуміння ситуації для людей швидко змінилися на згуртованість і готовність діяти: воювати, волонтерити, оборонятися чи продовжувати працювати. Коли у рідне село прийшла рознарядка на збір військовозобов’язаних, Вадим пішов до військкомату. Йому запропонували на вибір йти або в ТРО, або до Нацгвардії чи десантно-штурмового війська. Чоловік обрав ДШВ.
– Я не служив в армії, але розумів, що воювати доведеться. А раз так, то треба робити це вміючи. А в ДШВ завжди дуже серйозний вишкіл. Базувалися ми на Житомирщині. Треба віддати належне нашим інструкторам – вони навчили нас усього, що вміли самі. Окрім того, що нас навчили стріляти з різних видів стрілецької зброї та артилерії, великої уваги надавали формуванню армійської дисципліни та почуття братерства. Згодом наш підрозділ, що входив до складу 95-ї ОДШБ, відправили на Донецький напрямок.
Друг дитинства і фронтовий товариш
Військовий вишкіл в Житомирі Вадим Явтушенко проходив зі своїм другом Іваном. Ці двоє – нерозлийвода, знайомі з першого класу школи. Разом прийшли і до військкомату. А коли Вадима першого викликали на відправку, Іван попросився їхати разом із ним. В «учебці» хлопці сказали, що вони двоюрідні брати, аби їх записали до одного підрозділу. Але вже коли потрапили на передову, то Івана розподілили до артилеристів, а Вадим потрапив до піхоти. Та друзі завжди були і є на зв’язку.
Вже на «нулі» Вадим познайомився з житомирянином Ігорем, який став йому надійним товаришем. Їхній підрозділ тримав позиції біля села Терни Донецької області. Стояли всього за якихось 100 метрів від ворога. І ось там Вадим насправді усвідомив, що таке бойове братерство, коли один за одного – горою. Розповідає, було часто настільки небезпечно, що навіть боєприпаси та пайки неможливо було до них доправити. Трималися гуртом, кружку чаю ділили на всіх по ковтку, але встояли.
Того разу Вадим Явтушенко вже кілька діб не виходив на зв’язок з рідними, до того ж чекав на посилку від сестри. У ній – додаткова амуніція, гостинці з дому та багато чого з того, що необхідно бійцеві. Додзвонитися можна було хіба з командирського пункту, до якого треба було ще дістатися. Ворог постійно обстрілював позиції.
– Друг Ігор наче щось відчував, бо увесь той день відмовляв мене йти до командирського пункту. Я не послухав і пішов удвох із іншим побратимом. Тільки я переговорив із сестрою, почув новини з дому, запевнив рідню, що зі мною все добре, як почався мінометний обстріл. Вочевидь, орки вирахували, де у нас базується командування та накрили вогнем. Мене і побратима поранило уламками. Ми вже навіть встигли попрощатися одне з одним і подумки з життям, як вогонь припинився, а до нас підбіг військовий медик. Перевірив турнікети, які ми, як могли, наклали на уражені кінцівки, організував евакуацію. А я все їхав і думав, як там моя посилка з новим броніком, бо збирався повернутися до війська, – згадує Вадим.
Добропілля, Новомосковськ, Вінниця, Львів – військові шпиталі змінювалися, лікарі докладали неймовірних зусиль, аби підтримувати поранені ногу й руку до проведення основної операції. Загалом протягом року у Вадима їх було аж 17. Далі був Ужгород, де чоловік мав проходити тривале лікування.
– Мене лікував Богдан, ми з ним одного року народження – обом по 34. Я йому неймовірно вдячний, бо він провів зі мною велику роботу. Тоді ми дізналися, що до Ужгорода приїжджають американські хірурги, аби прооперувати поранених із складними ураженнями. До їх числа потрапив і я. Американські фахівці мені провели таку операцію, яку до того часу в Україні жодного разу не робили. Аби вберегти дуже ушкоджену ліву ногу, мені пересадили з правої ноги малогомілкову кістку, м’язи й судини. Тривала ця робота вісім годин. Ужгородські хірурги розповідали, що увесь час із захватом спостерігали, як працюють їх колеги. Це ювелірна робота, а нитки, якими вони пришивали судини під мікроскопом, були тонші за людську волосину. Все пройшло успішно і відтоді я щопівроку їжджу до Ужгорода на обстеження, а з лікарями ми стали добрими друзями. До речі, мій лікар Богдан після цього був запрошений на стажування до США, – із вдячністю говорить Вадим.
Іноземні хірурги-волонтери і українські дивувалися стійкості свого пацієнта, який за кілька годин після унікальної операції вже хвацько закидав ногу за ногу в реанімації та питав, коли вже можна ходити. Насправді ж під час загоювання Вадиму були суворо заборонені будь-які навантаження на прооперовані ноги. На кінцівку йому встановили апарат для зовнішньої фіксації, який регулювався за допомогою комп’ютера. Невдовзі чоловік почав робити перші самостійні кроки, а згодом вже ходив без милиць із апаратом на нозі.
Через пів року американці знову приїхали до Ужгорода і запросили Вадима на консультацію. Вони були невимовно здивовані, коли той вийшов із машини і попрямував до них вітатися на своїх ногах. Лікарі жартували, мовляв, криворізька залізна руда робить людей міцнішими і організм Вадима спрацював феноменально на приживлення пересадженої кістки. Криворізькі ортопеди роздивляються рентгенівські знімки ветерана, називаючи все це хірургічним дивом.
Про мрії та захоплення
Ще з дитинства Вадим Явтушенко має захоплення, якому присвячує весь вільний час. У його сусіда в селі була пасіка. Змалку хлопець цікавився цією справою, а сусід радо ділився секретами бджолярства. Зараз біля батьківської хати молодий пасічник має вулики та 15 бджолиний сімей. Говорить, що цей рік був посушливим, тому меду взяв менше, ніж планував. Качав два рази – травневий та соняшниковий. Каже, що має вистачити і для родини, і друзів пригостити. Їх, справжніх, у нього тепер побільшало. Мріє Вадим про зустріч з Іваном та Ігорем. Щоб вони були живі-здорові, як і інші його побратими з 95-ї ОДШБ, котрі дотепер тримають Донецький напрямок. Щоправда, Ігор телефоном лякає, мовляв, при зустрічі й руки не подасть товаришеві, бо той його тоді так і не послухав, тому й потрапив під обстріл. Але то ж тільки слова… А ще чоловік впевнений: як скінчиться війна – усе у всіх нас налагодиться.
