«Турбувався не про те, що буде із ним, а про те, що буде з усіма нами»: у Кривому Розі посмертно відзначили Героя України Віктора Оцерклевича

Віктор Оцерклевич у мирному житті мав знайому для тисяч криворіжців професію – був прохідником шахти «Криворізька». Кардинально змінило життя чоловіка вороже вторгнення ще у 2014 році. Уже наступного року криворіжець вперше потрапив до лав війська – за мобілізацією.

Під час служби проявляв неабияку звитягу та демонстрував хист до військової справи. А коли служба стала добігати кінця – у грудні 2016 підписав контракт. Як згадує його дружина Ольга: «Я тоді запитала: у тебе є я, мала донечка, чого ти підписуєш контракт, а не повертаєшся додому?». На що чоловік коротко відповів: «Якщо я не буду тут, то вони можуть прийти до вас. Тому я тут заради вас. Заради усіх вас». 

Тоді Віктор служив у 54 механізованій бригаді. Його навички, вміння та самовіддача дозволили воїну подолати шлях до капітана, заступника командира механізованого батальйону 17-ї танкової бригади, яким він став у 2019 році. Підлеглі, за словами рідних, дуже цінували його та не раз казали, що таких, як він – дуже мало. 

Не забував Віктор і про мирне життя. Великою пристрастю чоловіка була риболовля, а найбільшою – власна сім’я. Про це розповідає старша донька Вікторія: «Він був людиною, яка могла підтримати, послухати і дати якусь пораду. Таке було відчуття, наче він твій друг. Він допомагав, коли в мене були складні часи. Ми завжди разом їздили на сімейний день гуляли. Він був дуже доброю людиною для нас, гарним татом. Коли він вперше пішов на війну – я плакала».

«Ми разом були 14 років. Він був дуже доброю, чесною, порядною людиною. Насправді таких людей дуже мало. Він першим приходив завжди на допомогу. Міг навіть зірватися серед ночі і поїхати допомагати своїм підлеглим. Він дуже любив наших дівчаток. Любив сім’ю. Щотижня, в неділю, ми обов’язково проводили час разом».

Саме в званні капітана Віктора застала повномасштабна війна. Чоловік служив на Луганщині, де зі своїм підрозділом запекло чинив опір окупантам в надзвичайно складних умовах, не забуваючи при цьому про свою родину, якій обов’язково подавав звістки. 

Так було і вранці 6 квітня. О 7:00 дружина отримала повідомлення від Віктора про те, що все гаразд. А уже через дев’ять годин їй повідомили, що чоловіка більше немає. Того дня він прийняв героїчний бій поблизу селища Новотошківського. Без люблячого чоловіка залишилася дружина Ольга та дві донечки – Вікторія та Ірина, яким тоді було 12 та п’ять років.

За проявлену у боях звитягу Віктора 12 квітня посмертно удостоїли звання Героя України та ордену «Золота Зірка». На жаль, похоронити відважного воїна на рідній землі так і не вийшло – тіло окупанти й досі не передали. 

Аби навіки закарбувати в історії його героїзм, на честь Віктора у Кривому Розі назвали вулицю, 8 червня посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин міста», а 21 червня – нагрудний знак «За заслуги перед містом» та звання «Почесного громадянина Довгинцівського району». 

Відзнаки вручав очільник Довгинцівської райради, який зазначив: «У нього багато почесних звань. Багато знаємо про його сім’ю, його дружина – наша співробітниця. Це герой, який воював за нашу країну з 2015 року. Люди повинні знати своїх героїв. Їх вшанування – перша необхідність про яку ми повинні говорити назагал».

Передали відзнаки дружині Віктора Ользі та доньці Вікторії, яка наостанок сказала: «Хочу, щоб усім криворіжцям він запам’ятався як добра, сильна людина, що не боялась зробити перший крок. Яка не боялася піти туди, де вогонь. Яка допомагала своїм людям та не могла їх залишити наодинці. Він діставав людей із того світу. Він не боявся робити того, що не робить ніхто. Він не переймався про те, що буде із ним, він турбувався про те, що буде із усіма нами».